Cправочник агронома

Озима пшениця

Біологічні особливості. Озима пшениця — однорічна зимуюча рослина. Існує декілька її видів та велика кількість різновидностей і форм. Основ­ними є два види: м’яка і тиерда пшениця.

Насіння починає проростати при температурі 0—2 °С. Сходи з’явля­ються залежно від температури, вологості грунту та глибини загортан­ня насіння на 7—9-й день після сівби. Взимку добре загартовані восени рослини зимостійких сортів витримують зниження температури на глиби­ні залягання вузла кущіння до мінус 19—20 °С. Дуже знижується стій­кість рослин проти морозів при виході з зими. В цей час вони можуть гинути при мінус 3—4 °С. Восени рослини припиняють вегетацію, а навес­ні відновлюють її при плюс 3—4 °С.

Кущіння починається після утворення 3—4 листків. При цьому із підземних вузлів розвиваються бічні пагони, які виходять на поверхню грунту й ростуть, як і головний пагін. Верхній підземний вузол головного стебла, від якого відходять бічні пагони, називається вузлом кущіння. Він є органом формування пагонів та коренів. Глибина залягання вузла кущіння істотно впливає на ріст та розвиток рослин. З більш глибоким заляганням вузла кущіння рослини краще укорінюються, мають досить високу морозостійкість і стійкість проти випирання та інших несприятли­вих умов в осінньо-зимовий і весняний періоди.

Вихід у трубку починається в кінці фази кущіння (через ЗО—35 днів після відновлення весняної вегетації). Міжвузля рослин подовжуються і стебловий вузол з’являється на поверхні грунту. Після цього виходить колос із піхви верхнього листка. Тривалість періоду від початку виходу рослин у трубку до колосіння залежно від погодних умов становить 12—20 днів. При нормальних умовах цвітіння починається через 4—• 5 днів після колосіння й продовжується 3—6 днів, а в посушливу пого­ду — раніше (частково до колосіння) й проходить швидше.

При формуванні та достиганні посилено надходять пластичні речови­ни з листків та стебел до зерна, в якому утворюються зародок, ендо­сперм та ін. Зерно збільшується в довжину й через 12—14 днів досягає нормальної величини. При роздавлюванні з нього виділяється рідина, схожа иа молоко (початок молочної стиглості). В кіпці цієї фази вміст води знижується до 45—40 %, нагромадження сухих речовин досягає 90 %, а маса зерна зростає майже вдвоє. Характерною ознакою настання воскової стиглості є пожовтіння зерна; вона стає м’яким, легко ріжеться нігтем. Надходження пластичних речовин у зернівку до кінця воскової стиглості майже повністю припиняється, і вона досягає своєї максималь­ної маси, а вологість знижується до 20—22 %. Тривалість періоду від колосіння до повної стиглості зерна близько 40 днів.

Озима пшениця потребує достатньої кількості вологи. При нестачі її погано розвивається коренева система, рослини недостатньо кущаться і входять у зиму ослабленими.

Дуже вибаглива пшениця й до родючості грунтів. Вони повинні мати достатньо поживних речовин, добрі фізичні й хімічні властивості: ней­тральну реакцію грунтового розчину (pH 6—7,5), добре утримувати во­логу, але не заболочуватися. Тому найкращими для пшениці є чорнозе­ми. Вирощують її й на інших грунтах, але при поліпшенні їх фізичних властивостей й особливо поживного режиму. Це необхідно враховувати при вирощуванні інтенсивних сортів на Поліссі, де поширені малородючі кислі дерново-підзолисті та сірі лісові грунти.

М 'які й тверді озимі пшениці відрізняються морфологічними ознака­ми, хімічним складом, технологічними якостями і характером використан­ня. Тверді містять багато білків і мають пружну слаборозтягуючу клей­ковину. Борошно їх використовують для виробництва макаронів. М’які пшениці за хлібопекарськими якостями діляться на сильні, середні та слабкі.

Сильні пшениці характеризуються високими хлібопекарськими якостя­ми. Додавання при хлібовипіканні 20—ЗО % борошна сильної пшениці

до борошна слабкої значно підвищує якість хліба. Якість зерна сильної пшениці оцінюється за такими показниками: скловидність не менше 60 %, вміст сирої клейковини — не менше 28 %, клейковина—■ не нижче першої групи. Середні пшениці (цінні) мають добрі хлібопекарські якості, але мало поліпшують якість слабких. Зерно таких пшениць містить клейкови­ни 25—27 %. У міжнародній торгівлі таку пшеницю називають «філером» (наповнювач). Слабкі пшениці не дають хліба задовільної якості без до­давання до них пшениць-поліпшувачів.

Місце в сівозміні. В Степу озиму пшеницю розміщують по чорних і зайнятих парах озимими, однорічними травами і кукурудзою на зелений корм, еспарцетом на один укіс, а також після гороху на зерно, куку­рудзи на силос, баштанних культур.

У Лісостепу та на Поліссі зайняті пари майже не поступаються чистим. Останні мають перевагу лише на півдні лівобережних районів Лісостепу в умовах недостатнього зволоження. У правобережному Лісо­степу озиму пшеницю вирощують після конюшини на один укіс, а на за­ході — переважно на два укоси, після сумішок однорічних бобових трав на зелений корм, сінаж та сіно, після гороху, кукурудзи на зелений корм і силос. В західних і південно-західних районах лівобережного Лісостепу її краще сіяти по парах, зайнятих озимим житом та озимою пшеницею на зелений корм, багаторічними травами на один укіс, зернобобовими та ранніми зерновими як у чистому вигляді, так і в сумішках на зелений корм і сіно, кукурудзою на зелений корм, а також після зернобобових на зерно. Частину посівів можна розміщувати після картоплі (ранні сор­ти) та кукурудзи на силос.

На Поліссі пшеницю вирощують після конюшини, льону, люпину на зелену масу, вико-сумішки, гороху та картоплі (ранні сорти), а в за­хідних районах зони — і після кукурудзи на силос.

Обробіток грунту. В Степу після парозаймаючих культур (горох, ку­курудза на зелений корм і силос, баштанні культури) кращі результати дає поверхневий обробіток. У посушливі роки його можна застосувати і після інших попередників, але при дотриманні відповідних прийомів захисту рослин.

Основний обробіток чорного пару після соняшника краще проводити плоскорізами на глибину 20—22 до 27—ЗО см. На парах, зайнятих ози­мими на зелений корм, в сприятливі за зволоженням роки застосовують оранку або плоскорізний обробіток на глибину 16—18 см.

У Лісостепу після збирання парозаймаючих культур грунт орють на 20—22 см з одночасним ущільненням котками та розробкою поверхні до придатного для сівби стану. Після кукурудзи на силос та зернобобових грунт краще обробляти на глибину 10—12 см.

На Поліссі оранку також доцільніше замінювати поверхневим обро­бітком, особливо після просапних попередників, які пізно звільняють поле, та після гороху.

Поверхневий обробіток краще провадити дисковими боронами БД-10, БДТ-7, БДТ-3 і протиерозійними культиваторами КПЕ-3,8. Добрі резуль­тати дає застосування комбінованого агрегату АКП-2,5, який за один прохід здійснює весь комплекс підготовки грунту.

Удобрення. Всі районовані сорти озимої пшениці дуже реагують на високий рівень живлення, яке забезпечується внесенням органічних і мі­неральних добрив. Норми їх визначають за методикою, що наведена в розділі «Методи визначення норм добрив» (с. 87). Гній вносять під пар або в просапному полі, а мінеральні добрива — безпосередньо під пшени­цю. В Степу на чорноземах звичайних кращі результати одержують при внесенні фосфорних і фосфорно-калійних добрив під чорний пар, а азот­но-фосфорних і повного мінерального добрива — під зайнятий. На чорно­земах південних і каштанових солонцюватих грунтах калійні добрива застосовувати недоцільно.

В Лісостепу на основних типах грунтів найбільший ефект дає вне­сення під пшеницю повного мінерального добрива.

На Поліссі восени доцільно застосовувати повну норму фосфорних і калійних добрив та частину норми азотних. Для сорту Миронівська 808 оптимальна норма азоту при основному внесенні — 40—60 кг/га, однак при розміщенні її після конюшини та на угноєному фоні вона не повинна перевищувати ЗО кг/га.

В усіх грунтово-кліматичних зонах на недостатньо удобрених полях високоефективне припосівне застосування добрив у рядки малими норма­ми. При цьому кращі результати дають гранульований суперфосфат, амо­фос, діамофос і нітрофос. Норми органічних і мінеральних добрив під озиму пшеницю в усіх зонах наведено у розділі «Удобрення культур у сівозмінах» (с. 96).

Сівба. Перед сівбою насіння обробляють гранозаном (1—2 кг/т), меркурбензолом (2), гсксатіурамом (1,5), кінолятом (0,3), пентатіура- мом (0,75—1) або пентахлорнітробснзолом (0,5 кг/т). Протруювання на­сіння зазначеними препаратами поєднують з одночасною обробкою ту­ром. На 1 т насіння його дають 2,5—5 л і 20 л води (5'—10 %-ннй роз­чин). Обробку провадять на типових машинах для напівсухого протрую­вання. Найкращий ефект досягається при використанні ПС-10. Але таке насіння слід висівати на початку або в першій половині оптимальних строків при достатній кількості вологи в грунті.

Для боротьби з летючою сажкою застосовують термічне знезараження насіння при температурі 47 °С протягом 2 год або 45 °С — 3 год, чи си­стемні препарати вітавакс і беноміл (2,5—3 кг/т).

Рослини пшениці повинні увійти в зиму достатньо розвинутими, роз­кушеними, мати 4—6 пагонів, але не перерослими. Для цього при нор­мальній вологості грунту від сівби до припинення осінньої вегетації сума ефективних температур (вище 5 °С) повинна становити близько 300 °С. На основі багаторічних даних наукових установ визначені оптимальні й допустимі строки сівби озимої пшениці (табл. 101—103). У кожному господарстві їх уточнюють з врахуванням попередників, вологості грунту та біологічних особливостей сортів.

На парових полях, де вологість грунту гарантує одержання своєчас­них сходів, озиму пшеницю сіють в кінці оптимальних строків, після нспарових попередників в першій половині цих строків. Якщо календарні строки сівби і достатня зволоженість грунту не збігаються, пшеницю, як виняток, висівають дещо раніше або пізніше, але обов’язково в межах до­пустимих строків.

Норму висіву встановлюють з врахуванням попередників, родючості та вологості грунту, строків сівби й біологічних особливостей сорту. Як при зрідженні, так і загущенні посівів знижується урожайність культури.

За даними дослідних установ, сортодільниць і виробничої практики, у Степу оптимальна норма висіву інтенсивних сортів по чистих парах становить 3,5—4 млн./га, зайнятих — 4,5—5, після непарових попередни­ків — 5—5,5, а більш пластичних сортів з підвищеною кущистістю (Одеська 51, Миронівська 808 та ін.), норму висіву зменшують на 8— 10%. При сівбі в кінці допустимих строків норму висіву збільшують на 10—15 %.

У Лісостепу норма висіву сорту Миронівська 808 при оптимальних строках сівби по зайнятих парах —3,5, а після непарових попередників сортів Поліська 70 та Іллічівка — 4,5—5,5 млн./га схожих насінин.

На Поліссі оптимальна норма висіву Миронівської 808 у східних та

центральних районах — 4—4,5 млн./га, в західних — 4,5—5, а Іллічів- ки-—5—5,5 млн./га схожих насінин.

У Закарпатті після кращих попередників оптимальна норма висіву озимої пшениці 4—4,5 млн./га, у Передкарпатті на дерново-підзолистих поверхнево оглеєних грунтах — 4,5—5, а в гірських районах Карпат — 5—5,5 млн./га схожих насінин.

Способи сівби — перехресний і вузькорядний з ширийою міжрядь — відповідно 14—15 і 7—8 см. На півдні пшеницю сіють і зерновими стер­ньовими сівалками з міжряддями 23 см.

Насіння в умовах достатнього Зволоження загортають на глибину

5— 6 см. Якщо верхній шар грунту підсох, а в глибших шарах достатні запаси вологи, за оптимальних строків сівби глибину загортання збіль­шують на 1—2 см і поле коткують. При цьому для сівби використовують тільки крупне, добре виповнене насіння. На важких глинистих грунтах і при пізніх строках сівби насіння висівають на 4—5 см.

Озима пшениця в умовах зрошення. При вирощуванні високих уро­жаїв зерна на поливних землях важливо своєчасно та високоякісно під­готувати грунт, провести вологозарядковий полив (700—800 м3/га води) та два-три вегетаційних у середньопосушливі роки й три-чотири у посуш­ливі. Поливна норма 500—600 м3/га води.

На зрошуваних землях під пшеницю застосовують підвищені норми мінеральних добрив (NPK)—90—120 кг/га поживної речовини, в тому числі 60 % фосфорних і 80 калійних під оранку, 40 азотних під передпо­сівну культивацію, 15 фосфорних у рядки при сівбі, ЗО азотних, 25 фос­форних і 20 калійних — навесні в підживлення та ЗО % азотних — влітку в підживлення.

Сіють пшеницю у центральному Степу переважно в другій декаді, у південному — третій декаді вересня, а в Криму — на початку жовтня. Норми висіву насіння на зрошуваних землях дещо більші порівняно з незрошуваними.

Догляд за посівами. На недостатньо удобрених площах посіви восе­ни підживлюють (зокрема, розміщені по парах) фосфорними і калійними добривами, а після непарових попередників — повним мінеральним доб­ривом — 20—ЗО кг/га поживної речовини кожного із трьох елементів.

На Поліссі та в Лісостепу великої шкоди посівам завдають застійні дощові й талі води. Для їх відведення ще восени роблять борозни або канави, а в замкнених зниженнях (блюдцях) на грунтах, що підстеля­ються водопроникними породами, влаштовують шурфи.

Взимку на посівах затримують сніг, створюючи куліси з високорослих рослин. Для цього по чорних та зайнятих парах, а в роки з достатнім зволоженням грунту і після непарових попередників у кінці липня — на початку серпня висівають з відстанню 8—12 м між рядами насіння пів­денних конопель, соняшника, кукурудзи, гірчиці та ін.

У зимовий період регулярно стежать за станом посівів. Найбільш по­ширений і точний спосіб визначення стану озимих •—метод відрощування рослин у монолітах. Для цього в двох-чотирьох типових місцях поля

по діагоналі вирубують моноліти і кладуть їх у ящики розміром 30X30, глибиною 15 см і відрощують.

Більш швидким методом визначення стану озимих є відрощування рослин у воді. Для цього у двох-чотирьох типових за рельєфом місцях поля відбирають проби в двох суміжних рядках по 0,5 м. Після відтаван­ня грунту рослини кожної проби промивають водою при кімнатній тем­пературі. У них обрізують корені так, щоб від вузла кущіння до місця зрізу залишилось 3—4 см. Потім їх розкладають по краях тарілок,, наполовину заповнених водою, занурюючи коріння та нижню частину вузлів кущіння. На сьомий день після взяття проб підраховують кіль­кість живих рослин.

Серед заходів, які забезпечують інтенсивне відростання рослин після зимівлі, є підживлення посівів весною. Кращі результати одержують при внесенні добрив до відновлення весняної вегетації у вологий грунт.

Ефективність весняного підживлення після початку польових робіт значно вища тоді, коли добрива вносять за допомогою дискових сівалок безпосередньо в зону розміщення кореневої системи. Краща норма добрив при підживленні — 20—ЗО кг/га азоту.

В зв’язку з тим, що строки весняного підживлення дуже короткі, його провадять за допомогою авіації, а також тукових сівалок СНТ-2,8, роз­кидачів добрив РУ-4, 0-010, РУМ-3, 1РМГ-4 та ін.

При підживленні посівів зерновими сівалками агрегат повинен скла­датися з гусеничного трактора і трьох сівалок, що значно підвищує про­дуктивність праці й дозволяє вносити добрива в стислі строки слідом за сівбою ранніх колосових культур.

Щоб запобігти утворенню грунтової кірки й зменшити випаровуван­ня вологи, посіви боронують. На площах з добре розвинутими рослинами застосовують середні й важкі борони, а на полях з слаборозвинутими —• ротаційні мотики МВН-2,8 або кільчасті котки.

Для зменшення вилягання посівів їх у кінці кущіння — на початку виходу рослин у трубку обробляють туром.

На високорослих посівах, менш стійких проти вилягання сортів (Ми­ронівська 808, Одеська 51 та ін.), доза препарату становить 4 кг/га дію­чої речовини. При використанні тракторних обприскувачів з аерозольни­ми пристроями дозу розчиняють у 75—100 л води, а при використанні обприскувача ОП-540 або літаків — у 25—50 л.

Обприскування посівів туром можна поєднувати із застосуванням гербіцидів. Для цього в приготовлений розчин гербіциду добавляють тур1, але дозу його зменшують у 1,5—2 рази.

Виняткове значення має правильне й своєчасне визначення площ зрі­джених озимих після перезимівлі, які треба пересівати й підсівати ярими культурами. Для цього за допомогою відповідних засобів діагностики ретельно визначають густоту життєздатних рослин, ступінь зрідження посівів і стан їх розвитку.

У Степу пересівають посіви з густотою менше 300 нерозкущених рос­лин на 1 м2. При рівномірному зрідженні, коли на 1 м2 є 200—250 рос­лин, які добре розкущились, посіви пересівати недоцільно.

В Лісостепу та на Поліссі пшеницю пересівають на площах, де густо­та становить менше 200—250 рослин на 1 м2 і вони знаходяться у фазі одного-двох листків. Для підсіву використовують сівалки з дисковими або анкерними сошниками чи сівалки типу СЗС-2,1.

Урожай збирають при восковій стиглості зерна (вологість 35—40 %) двофазним, а при повній стиглості—однофазним способом. На зріджених посівах, але чистих від бур’янів, також застосовують однофазний спосіб.

дібране зерно очищають, сортують, при потребі сушать до вологості 14—15 %, при якій воно найкраще зберігається.

Озиме жито

Біологічні особливості. Насіння проростає при температурі грунту 1— 2°С, проте найбільш сприятлива температура 15—20°С. Восени жито закінчує вегетацію при переході середньодобової температури через З °С, а навесні починає відростати при 4—5 °С. Сходи з’являються за сприят­ливих умов через 5—6 днів після сівби. Морозостійкість його вища, ніж озимої пшениці. Кущіння починається, коли з’явиться четвертий листок і при нормальних строках сівби триває 35—37 днів. Через 40—50 днів після початку весняної вегетації колоситься. Цвітіння настає через 10— 12 днів після колосіння і продовжується 10—15 днів. Фаза молочної стиглості починається через 8—16 днів після цвітіння і триває 9—12 днів, після чого настає воскова і повна стиглість зерна. Сума ефективних тем­ператур, необхідних для закінчення циклу розвитку — від проростання насіння до стиглості зерна — в середньому становить 1800 °С. Жито менш вибагливе до грунтів, ніж озима пшениця: непогано родить при достат­ньому удобренні на дерново-підзолистих піщаних, торфово-болотних, важких глинистих та інших малопридатних для озимої пшениці грунтах. Проте кращими для нього є чорноземи та сірі лісові легкі за механічним складом грунти.

Місце в сівозміні. На Поліссі озиме жито розміщують по зайнятих парах, після багаторічних трав одноукісного використання, озимих на зе­лений корм, картоплі (ранньостиглі сорти), кукурудзи на зелений корм і силос (ранньостиглі сорти і гібриди) та льону, а в Лісостепу — після багаторічних трав на один укіс, озимих на зелений корм, кукурудзи на зелений корм і гороху.

Обробіток грунту і удобрення такі самі, як і при вирощуванні озимої пшениці.

Сівба. Перед сівбою насіння протруюють 80%-ним ТМТД (1,5 кг/т) або ЗО %-пим гексахлорбензолом (1 кг/т) з 50 %-ним гептахлором (1 кг/т). У східному і центральному Поліссі жито сіють 20—25 серпня — 5—10 ве­ресня, в західному Поліссі — 5—20 вересня, в східному і центральному Лісостепу — 1—20 вересня, а в західному — 5—25 вересня.

Тетраплоїдні сорти висівають на 3—5 днів пізніше, ніж диплоїдиі.

На мінеральних грунтах Полісся норма висіву тетраплоїдних сортів

4— 5,5 млн., динлоїдних — 5—6,5, а на осушених торфо-болотних — тстра - плоїдиих—3—3,5 млн./га схожих насінин. У Лісостепу норми висіву менші, ніж на Поліссі, на 0,5—1 млн./га схожих насінин. Оптимальна глибина загортання насіння 4—5 см. Способи сівби — перехресний або вузькорядний. Глибина загортання насіння 4—5, а на легких грунтах—•

5— 6 см.

Догляд за посівами такий самий, як і за посівами озимої пшениці.

Збирання врожаю. Тривалість збирального періоду не повинна пере­вищувати 10—12 календарних днів. У першій половині цього періоду у фазі воскової стиглості зерна застосовують двофазний спосіб збирання, а в другій половині, з настанням повної стиглості, однофазний. Двофаз­ним способом доцільно збирати полеглі, засмічені, високорослі та нерів­номірно достигаючі посіви. Озиме жито починають скошувати у валки при вологості зерна 25—35 %, а обмолочувати при 16—18 %. Втрати зер­на на 5-й день після початку збирання становлять 2,7—3,5%, 10-й—■ 3,7—5,1, 15-й —6,6—9%, 20-й—11,2—13,9, на 25-й день — 15,8—19,8 %.