Cправочник агронома

Грунти

За походженням, механічним складом, фізико-хімічними та агроно­мічними властивостями грунти України найрізноманітніші. Великомас­штабними обстеженнями їх виявлено 634 види, а з врахуванням меха­нічного складу, засолення, ступеня еродованості та інших показників кількість грунтових відмін перевищує 2 тис. За грунтово-кліматичними умовами територія республіки ділиться на такі зони: Степ, Лісостеп, І Іолісся.

Степ. В цій зоні знаходиться третина сільськогосподарських угідь республіки, вона характеризується хвилястими рівнинами, нерідко контрас - пістю рельєфу.

У північному Степу переважають чорноземи звичайні (59 %), які за товщиною гумусованого профілю та вмістом гумусу діляться на чор­ноземи звичайні глибокі середньо - та малогумусні з товщиною гумусованого профілю до 100 см, чорноземи звичай­ні середньо - та малогумусні (профіль 75—90 см) і чорно­земи звичайні малогумусні неглибокі (профіль менше 75 см). Перші поширені в північній найбільш вологій, другі — в цен­тральній і треті—у південній на межі з підзоною чорноземів південних. Ці грунти мають типовий чорноземний профіль, високу вбирну здатність, добре насичені кальцієм (90—95 % вбирного комплексу), реакція грун­тового розчину нейтральна або слаболужна. Вміст гумусу в чорноземах звичайних середньогумусних важкосуглинкових 5,6—5,9 %, а в глинистих аналогах — 6—6,1%. Чорноземи звичайні малогумусні важкосуглинкові містять 3,8—5,1 % гумусу, а середньосуглинкові лише 2,8—3,4 %. Вони відзначаються доброю структурою і фізичними властивостями, при до­статній кількості вологи дуже родючі.

На покладах вапняків, крейди, пісковиків, сланців та інших порід Донецького кряжу сформувалися еродовані щебенюваті грунти. Бонн також зустрічаються на території Приазовської, Придніпровської, Тар- ханкутської височин і на схилах балок та в долинах річок. У межах підзони поширені мочаристі — лучно-чорноземні грунти, які приурочені до схилів, де внаслідок малої глибини лесової товщі підгрунтові води підходять близько до поверхні. Вони часто засолені, їх площі зменшу­ються в посушливі роки і збільшуються після вологих років. Ліквідува­ти плями мочаристих грунтів і поліпшити їх властивості можна лише гідротехнічною і хімічною меліорацією.

У південному Степу переважають чорноземи південні, що займають 21,3 % орних земель. За вмістом гумусу вони діляться па чорноземи південні малогумусні з вмістом гумусу 3—4% та слабо гу­му совані— менше 3%. Серед увібраних катіонів переважає кальцій. Увібраного натрію в ілювіальному горизонті понад 5 % ємкості вбиран­ня. Гіпс та водорозчинні солі у цих грунтах залягають неглибоко (2— 4 м). Чорноземи південні багаті па поживні речовини і при забезпеченні вологою па них одержують високі врожаї сільськогосподарських культур.

В сухому Стену переважають темно-каштанові й каштанові залиш­ково-солонцюваті та солонцюваті здебільшого важкосуглинкові й гли­нисті грунти в комплексі з солонцями та осолоділими і оглеєними подо­вими грунтами. Грунтовий профіль (50—60 см) диференційований на елювіальний та ілювіальний горизонти. І'іпс і водорозчинні солі з’явля­ються з глибини 2—3 м. Темно-каштанові грунти, як і чорноземи пів­денні, характеризуються глибокою солонцюватістю. Структура пилувато - ішразнозерписта, а в перехідному горизонті зсрнисто-горіхувата. Вміст гумусу 2—3,7 %. Прп зволоженні, особливо в умовах зрошення, па них одержують високі врожаї.

Каштанові солонцюваті грунти менше містять гумусу (1,5—2,5 %) та кальцію і майже безструктурні. Сформувалися переважно на засолених глинистих лесах, тому переважають середньо - та сильносолонцюваті від­міни. Натрій міститься не лише в карбонатному, а й у перехідному (ілювіальному) горизонтах. Реакція грунтового розчину близька до ней­тральної або слаболужна (pH 7—8,5). Це досить багаті на поживні ре­човини, але малородючі безструктурні грунти, що потребують зрошення, гіпсування, застосування плантажної оранки, при якій на поверхню вивертаються нижні карбонатні й гіпсоносні горизонти.

Близькі до каштанових грунтів за будовою та властивостями кашта­нові солонці, які дуже поширені серед них і утворюють з ними ком­плексність грунтового покриву каштанової зони.

Грунти лучно-заплавного комплексу в центральному й сухому Степу становлять близько 5,3 % орних земель. Це переважно лучні та лучно - болотні солонцюваті засолені (хлоридами і сульфатами) грунти. Вони добре гумусовані, але внаслідок солонцюватості й засоленості агроно­мічна цінність їх невисока. Грунти Степу важкосуглинкові й глинисті (84 %). Еродованих грунтів 32 %, у тому числі 6,3 % середньо - і сильно - еродованих.

Лісостеп займає третину сільськогосподарських угідь республіки. Тут переважають підвищені елементи рельєфу. Грунти відзначаються знач - мою дренованістю, добре і задовільно забезпечені вологою. Більшість глибокогумусних грунтів мають високу потенціальну родючість. Вони сформувалися в основному на карбонатних лесах і лесоподібних су­глинках.

Більше половини (55,3 %) орних земель становлять чорноземи типо­ві мало - та середньогумусні. Перші відзначаються глибоким гумусова- пим профілем (115—125 см). Гумусу містять 3—5,5%, добре насичені кальцієм, мають водостійку зернисту структуру, добрі фізичні власти­вості. Чорноземи типові середньогумусні мають менший, але краще гумусований профіль (110—115 см), в орному шарі міститься 5,5—7% гумусу. Це найродючіші грунти, але їх треба старанно обробляти, вно­сити органічні й мінеральні добрива, а вилугувані — вапнувати.

Значні площі (39 %) займають ясно-сірі, сірі (13 %), темно-сірі лісо­ві грунти й чорноземи опідзолені (26 %). Найбільші площі (60,5 %) їх у західних районах; на Правобережжі значно менші (36,9 %), а на Ліво­бережжі— лише 19%. Ясно-сірі та сірі лісові грунти мають чітко вира­жені елювіальні та ілювіальні горизонти. Товщина гумусованого профі­лю ЗО—40 см. Вони слабокислі (pH 5,2—5,9), мало насичені увібрани­ми основами. Вміст гумусу у легкосуглинкових відмінах 1,6—2,3 %, важкосуглинкових до 2,3—3.

Чорноземи опідзолені та темно-сірі лісові грунти родючіші, ніж ясно- сірі й сірі. Товщина гумусованого профілю темно-сірих грунтів досягає 50—80 ,см, вміст гумусу становить — 3—4,5%, а чорноземів опідзолс - них—'Відповідно 80—90 см і 3,5—5%. Вони більш насичені увібраними основами, потребують внесення органічних добрив, вапнування, а також поліпшення фізико-хімічних і біологічних властивостей.

В зоні 4% орних земель займають реградовані грунти — перевалено темно-сірі та чорноземи опідзолені, які окультурені. Вони насичені уві­браними основами, гумусовані й мають кращу структуру. За агрономіч­ними властивостями близькі до чорноземів типових.

Питома вага заплавно-лучних грунтів невелика — 5,5%. Серед грун­тів лівобережного Лісостепу значні площі орних земель займають гало­генні — солончакуваті й солонцюваті грунти. Вони залягають переважно на низьких лесових річкових терасах, у заплавах і балкових долинах з високим рівнем підгрунтових мінеральних вод. Особливо їх багато на низинній середній Наддніпрянщині. Найменш галогенні чорноземи типо­ві залишково солонцюваті, які за будовою профілю й агрономічними властивостями близькі до чорноземів типових малогумусних, але відріз­няються від них лужною реакцією нижньої частини профілю, більшою кількістю обмінного натрію, гіршою структурою, крім того, вопи запли­вають і утворюють міцну кірку. Ці грунти поширені в південній частині високої моренної тераси Дніпра на Полтавщині. В північній частині го­ловної тераси Дніпра переважають чорноземи поверхнево солонцюваті, содово-солончакові, а в лощинах — лучні грунти. Вони відрізняються від чорноземів типових оглеєнням нижньої частини профілю, засоленістю содою до самої поверхні, більшим вмістом обмінного натрію і солонцю­ватістю верхньої частини гумусового горизонту. Чорноземи лучні та луч­ні глибокосолонцюваті грунти, що засолені переважно содою з доміш­ками хлоридів, переважають на низьких лесових терасах і в заплавах. Солонцюватий горизонт у них в’язкий, щільний, водонепроникний. Щоб поліпшити їх родючість, треба вносити добрива й гіпсувати, старанно обробляти.

За механічним складом у зоні 33,6 % загальної площі ріллі станов­лять легкосуглиикові й супіщані грунти, 39,2 — середньосуглинкові, 27,2 % — важкосуглинкові й глинисті. У західному Лісостепу значно поширені грунти легкосуглинкового і супіщаного механічного складу,

за площею перед ними мало поступаються середньосуглинкові; у право­бережній частині найбільше важкосуглинкових і глинистих грунтів, мен­ше — середньо - і легкосуглинкових; у лівобережній переважають серед­ньо - і легкосуглинкові.

Більше п’ятої частини орних земель зони — еродовані. У західних районах геоморфологічні й кліматичні умови сприяють більшій еродова - ності. На Лівобережжі найбільш спокійний рельєф, за винятком відро­гів Середньоруської височини, де 14,6 % еродованих грунтів. За фізико - хімічними властивостями чорноземи слабозмиті близькі до незмитих. Вони мають зернисту водостійку структуру, такий самий механічний склад, високу насиченість колоїдного комплексу кальцієм і магнієм, добру водовбирну здатність. Відрізняються від незмитих меншою тов­щиною гумусового горизонту на 5—20 см. У середньозмитих грунтів на поверхню виходить перехідний до материнської породи слабогумусова - ний горизонт з погіршеною структурою. Ці грунти легко запливають, утворюють кірку, маловодопроникні й бідні на поживні речовини. Силь - нозмиті грунти втратили гумусовий і частину перехідного горизонтів (чорноземи) або частішу ілювіального (опідзолені й солонцюваті грун­ти). Вони мають погані фізичні властивості, збіднені на гумус і пожив­ні речовини.

Полісся займає п’яту частину сільськогосподарських угідь республі­ки і відзначається низинним рельєфом, наявністю широких і заболоче­них річкових долин, високим рівнем підгрунтових вод. Тут переважають дерново-підзолисті грунти. Значна частина їх має низький вміст гумусу і поживних речовин, кислу реакцію, обмежений кореневмісний шар, не­сприятливі водно-фізнчні властивості.

Залежно від ступеня підзолистого процесу серед дерново-підзолистих грунтів виділяють такі відміни.

Дерново-слабопідзолисті піщані грунти відзначаю­ться сильною водопроникністю і фільтрацією, слабкою водопідіймальною здатністю, низькою вологоємкістю, що є причиною несприятливого вод­ного режиму. Вміст мулистої фракції не перевищує 2 %. Товщина гуму­сового горизонту 8—15 см, вміст гумусу 0,5—1 %, реакція грунтового розчину кисла (pH сольової витяжки 4—5,2), незначний ступінь наси­ченості основами. У зв’язку з низькою природною родючістю у багатьох випадках їх нераціонально перетворювати у польові угіддя.

Дерново-слабопідзолисті глинисто-піщані грун­ти більш поширені. Глинистої фракції містять 6—10%, мулу — 2—5, гумусу—1—1,5%. Товщина гумусового горизонту на малоокультурених грунтах 20, на окультурених 25—27 см. Дещо багатші на поживні ре­човини, насиченість основами — 55—67 %. На цих грунтах треба вноси­ти підвищені норми органічних добрив, створювати глибокоокультурений орний шар.

Дерново-середньопідзолисті супіщані грунти зай­мають переважно вододіли і становлять за площею 52 % грунтів дерно­во-підзолистого типу. Вміст глинистих часток — 4—10, гумусу — до 1,5 %. Товщина орного шару на окультурених грунтах 28—ЗО см. Фізи - ко-хімічні й біологічні властивості кращі, ніж у попередніх відмін. Однак під час окультурення треба застосовувати такі самі заходи, як ї на глинисто-піщаних грунтах.

Дерно в о - с и льнопідз о л и сті легкосуглинкові грун­т и становлять 8 % площ дерново-підзолистих і є найкращими грунтами даного типу. Містять 10—20 % глинистих часток і 1,3—2 % гумусу. Однак через низьку насиченість основами (65—80 %) і кислотність по­требують вапнування, внесення органічних і мінеральних добрив.

Дерново-підзолисті глейові грунти займають 25% площі дерново-підзолистих переважно в західному та правобережному Поліссі. Близьке залягання підгрунтових вод є причиною оглеєння, ана­еробних процесів розкладу, більшої кислотності, погіршення поживного режиму. Озимі культури на цих грунтах нерідко вимокають, тому на них доцільніше вирощувати ярі.

Окремими островами на лесових породах зустрічаються родючі ясно - і! рі, сірі, темно-сірі лісові грунти, а також чорноземи опідзолені. У за­плавах річок та зниженнях рельєфу на вододілах поширені гідроморфні грунти —■ лучні, лучно-болотні й торфовища. Лучні грунти глибші за профілем і родючіші. Потенційно родючі й лучно-болотні грунти, які добре гумусовані, але значно оглеєні й потребують осушення. Торфобо­лотні грунти мають товщину торфового шару 20—50 см, торфовища — до Г> м і більше. При осушенні і забезпеченні двостороннього регулювання подно-повітряного режиму на цих грунтах можна одержувати високі й сталі врожаї сільськогосподарських культур.

Карпатська буроземно-лісова область відрізняється вертикальною зо­нальністю. В зв’язку з різкою зміною висот, відмін за кліматичними умовами, рослинністю, безкарбонатністю грунтотворних порід грунто­творні процеси змінюються від буроземного до підзолистого і дернового. За геоморфологічними умовами в межах цієї території виділяють: Пе - редкарпаття в межах висот від 125 до 300—400 м з дерново-підзолисти­ми та буроземно-підзолистими переважно оглееними грунтами, Карпат­ські гори в межах висот 300—2058 м з бурими лісовими грунтами, Закарпатське передгір’я в межах висот від 125 до 300—400 м з буро­земно-підзолистими та дерново-підзолистими грунтами. В зв’язку із знач­ним зволоженням території важливе значення як фактор грунтотворен - ня має дренованість території.

Для зональних грунтів передгірних та гірських Карпат характер­ним є висока кислотність (pH змінюється від 4,3 до 5,7, гідролітична кислотність — від 3 до 7 мг-екв на 100 г грунту), низька насиченість основами 50—80 %, низькі запаси гумусу 50—200 т/га, високий вміст рухомого алюмінію, незначна потужність кореневмісного шару (48— 80 см). В зв’язку з оглеєнням і наявністю ілювіального горизонту біль­шість грунтів має незадовільний водно-повітряний режим. Глибина гуму - сованого профілю, ступінь вилугуваності, оглеєність цих грунтів зумовлю­ються інтенсивністю поверхневого стоку, дрснованістю території і формою рельєфу.

Неоднорідність термічних умов, літології грунтотворних порід та фізико-хімічних властивостей грунтів значно впливають на розвиток рослин та родючість грунтів. За термічними умовами в Карпатах ви­діляють територію теплого поясу (до 250 м над рівнем моря), помірного (від 250 до 500 м), прохолодного (від 500 до 800 м), помірно холодного (від 800 до 1100 м) та полонинного (вище 1100 м над рівнем моря).

Поряд з оглееними грунтами значну площу займають малородючі еродовані грунти. Для їх поліпшення, залежно від ступеня змитості, кру­тизни схилу застосовують різні протиерозійні заходи. Більшість зональ­них грунтів потребують вапнування, внесення органічних і мінеральних добрив, осушення, поліпшення повітряного режиму.

У Криму за грунтово-кліматичними умовами виділяють такі зони та провінції: Степ південний посушливий (Степ південний посушливий кримський); Степ південний (Степ південний кримський); кримську гір­ську область (кримський передгірний Степ, кримський передгірний Лісостеп, кримська гірська зона, яйли, південні схили Кримських гір). Вони різняться за ступенем зволоження, характером грунтового покриву та напрямом сільськогосподарського використання земельних ресурсів.

В цілому Крим, за винятком гірської частини, за умовами зволожен­ня належить до посушливої зони. Для більшої частини території, за даними І. Е. Бучинського, коефіцієнт зволоження становить 0,5 (посуш­ливий клімат), для центральної частини — 0,5—0,75 (недостатнє зволо­ження) і тільки в гірській частині перевищує 1 (достатня та надмірна кількість вологи).

У південному посушливому Степу поширені темно-каштанові, лучно - каштанові та лучні грунти, в південному кримському — чорноземи пів­денні, чорноземи карбонатні на елювії вапнякових порід, чорноземи на важких глинах, а в передгірній лісостеповій зоні — дерново-карбонатні гірсько-лісостепові, сірі гірсько-лісостепові та коричневі грунти. На пів­денних схилах у приморській зоні головної гряди — коричневі, в гірсько - лісовій— буроземи, а в гірсько-лучній — гірсько-лучні грунти.

Грунтотворними породами в степовій частині є леси, елювій карбо­натних порід, у передгірній — елювій, делювій мертелів, вапняків, важ­ких глин, в гірському Криму — піщаники, сланці та їх продукти вивіт­рювання. Все це сприяло значній строкатості грунтового покриву, фізико - хімічних та водпо-фізичних властивостей грунтів.

Найбільшу площу займають чорноземи південні (27,8%). Вони ма­логумусні та слабогумусовані з глибиною гумусованого профілю 55— 70 см, мають слаболужну реакцію грунтового розчину (pH 7,1—7,3), сума обмінних основ ЗО—40 мг-екв на 100 г грунту. Із них 90 % і біль­ше припадає на катіон кальцію, 5—8%—на магній та 1—4%—на натрій від суми основ. За агровиробпичнми властивостями це найкращі грунти степового Криму.

Чорноземи карбонатні займають меншу площу—12,8%. Вони також високої потенціальної родючості, але в умовах недостатньої кількості вологи більш сухі. При достатній кількості опадів на них одержують високі врожаї сільськогосподарських культур.

У південному посушливому Степу па Присиваській рівнині значні площі займають темно-каштанові н каштанові грунти. Вони мають мен­шу потужність гумусового профілю (50—60 см), містять менше гуму­су— 2—2,9%, часто солонцюваті, мають гірші водно-фізичні та фізико - хімічпі властивості, ніж чорноземи південні.

Бурі гірсько-лісові грунти Криму краще, насичені основами порівняно з карпатськими.

Найбільше виробниче значення мають чорноземи Степу, передгір’я, коричневі грунти Південного берега та південно-західного передгір’я. Вели­ка роль у підвищенні врожаю сільськогосподарських культур належить правильному застосуванню агротехніки, внесенню мінеральних та органіч­них добрив і зрошенню. Для збереження родючості необхідно впроваджу­вати заходи боротьби з ерозією грунтів та меліорацію засолених земель.