Cправочник агронома

Удобрення культур у сівозмінах

При складанні системи удобрення в сівозмінах треба враховувати тип грунту на кожному полі, ного родючість, ступінь окультурення, особ­ливості рельєфу, зміни родючості під впливом вирощування попередніх культур, агротехніки та післядії внесення органічних і мінеральних добрив, а також біологічні особливості й потребу окремих культур у тих чи інших поживних речовинах та ступінь забезпечення їх вологою. Все не є основою для встановлення найефективніших норм і співвідношень головних елементів живлення для конкретних культур сівозмін в усіх грунтово-кліматичних зонах України.

На ефективність використання добрив у сівозмінах значно впливає систематичне підвищення загальної культури землеробства шляхом удосконалення систем обробітку грунту, впровадження найновіших за­ходів боротьби з бур’янами, шкідниками та хворобами сільськогосподар­ських культур, що сприяє кращому забезпеченню рослин поживними речовинами, більш продуктивному й економному витрачанню ними грун­тової вологи.

З метою досягнення в грунтах республіки бездефіцитного балансу гумусу та підвищення їх ефективної родючості в усіх без винятку зонах треба неухильно підвищувати рівень заготівлі й внесення органічних добрив.

Багаторічні досліди й передова практика свідчать, що найефективні­шою системою удобрення в сівозмінах є органо-мінеральна, при якій поєднується застосування повільно діючих органічних добрив з швидко діючими мінеральними, завдяки чому створюються найбільш сприятливі умови живлення всіх культур. .

Норми застосування мінеральних добрив у конкретних умовах, реко-

мендовані науково-дослідними установами, уточнюють згідно з карто­грамами забезпечення грунтів кожного поля поживними речовинами, розміщенням культур після різних попередників, рекомендаціями ЗАЛ та наявністю добрив (див. розділ «Методи розрахунку норм добрив»,, с. 87). ;

Степ. Система удобрення сільськогосподарських культур у сівозмінах складається із застосування органічних та мінеральних добрив і хіміч­ної меліорації — гіпсування чи плантаж солонцюватих грунтів та со­лонців.

Застосування гною в сівозмінах значно поліпшує живлення рослин і сприяє раціональному використанню ними запасів грунтової вологи. Сумарний приріст продукції за ротацію сівозміни на 1 т внесеного гною становить близько 1 ц у перерахунку на зерно.

У цій зоні внесення гною на 1 га у польовій сівозміні слід довести до 8—10 т і давати його по 20—30 т/га в трьох-чотирьох полях.

Найбільший ефект мінеральні добрива дають при внесенні їх у пов­ній нормі до сівби у вигляді основного добрива.

У рядки при сівбі добрива в першу чергу слід вносити на площах, де основне добриво не застосовували. Під озиму пшеницю на фоні гною під час сівби в рядки необхідно давати суперфосфат (Рю), а під цукрові буряки незалежно від основного удобрення — N10P20K10.

Підживлення озимої пшениці азотом або повним мінеральним добри­вом по ЗО кг/га поживної речовини кожного елемента забезпечує при­ріст урожаю лише на полях, де основне добриво не вносили, та в роки з вологою прохолодною погодою у весняний період.

Для поліпшення властивостей содових солонцевих грунтів Придні­пров’я під час оранки чорного пару, а при його відсутності при оранці на зяб під просапні й інші ярі культури в сівозмінах необхідно вносити гіпс раз у 8—10 років.

У північному Криму на комплексах з степовими залишковими хло - ридно-сульфатними солонцями слід застосовувати глибоку (на 60 см) оранку плантажними плугами. Виконують її у сівозміні один раз за 15—20 років, а потім проводять звичайний обробіток грунту.

На хлоридно-сульфатних солонцях Кримського Присивашшя ефек­тивна хімічна меліорація, а не плантаж. Гіпсування на таких грунтах проводять у три прийоми, вносячи через кожні три роки по 4—5 т/га гіпсу, поступово збільшуючи глибину оранки до 40—45 см.

Лісостеп. При розробці системи удобрення в сівозмінах обов’язково передбачають використання місцевих органічних і мінеральних добрив, вапнування кислих та слабокислих грунтів, гіпсування солонцюватих грунтів і солонців, а при необхідності й внесення мікродобрив. Найви­щий ефект від добрив одержують, якщо в грунті достатні запаси вологи.

У польових сівозмінах гній доцільно вносити 2—3 рази за ротацію у таких нормах: під озимі пшеницю й жито ЗО—35 т/га, під кукуруд­зу— ЗО—50, картоплю — до 40, а під цукрові буряки — 35—50 т/га. В ра­йонах достатнього зволоження, крім гною, треба застосовувати торфові та інші компости. У грунтозахисних сівозмінах на схилових землях гній краще вносити за 1—2 роки до сівби багаторічних трав під озиму пше­ницю або іншу культуру у підвищеній нормі (до 60—80 т/га), що по­ліпшує родючість еродованих грунтів і посилює їх протиерозійну стій­кість.

Мінеральні добрива у цій зоні дають найбільший ефект при внесенні під оранку у вигляді основного удобрення (70—80 % загальної норми, призначеної під певну культуру).

У районах достатнього й надмірного зволоження (західний Лісостеп) азотні добрива краще давати навесні під передпосівну культивацію зябу

4 4-2713

63. Орієнтовна схема розподілу добрив у 10-пільній польовій сівозміні на чорноземах звичайних середньогумусиих глибоких (північний Степ)

* Фосфорно-калійні добрива вносять під озиму пшеницю під час оранки чорного пару.

54. Орієнтовна схема розподілу добрив у 10-пільній польовій сівозміні на чорноземах звичайних малогумусних середньоглибоких і неглибоких дли господарств, що спеціалізуються на виробництві молока і м’яса великої рогатої худоби (центральний і східний Степ)

50. Орієнтовна схема розподілу добрив у 10-пільній польовій сівозміні

іі;і темно-каштанових і солонцюватих грунтах для господарств по виробництву

пшениці з розвинутим тваринництвом (райони крайнього півдня Степу)

* Азот вносять після пологозарядкового поливу під передпосівну культивацію.

на чорноземах звичайних Степу

TOC o "1-5" h z ЗО 45 60 0 0 0 0 0 0 60 ЗО 45

0 45 60 80 0 0 0 0 0 0 80 45 60

60 45 60 0 0 0 0 ЗО 0 0 90 45 60

110 140 200 50 10 20 10 60 40 40 230 200 250

0 90 100 120 0 0 0 0 0 0 120 90 100

0 90 100 120 0 0 0 0 0 0 120 90 100

110 140 200 50 10 20 10 60 40 40 230 200 250

— — — — — —------ — - 855 767,5 932,5

та в підживлення. На грунтах легкого механічного складу, а також у місцях з близьким заляганням підгрунтових вод і на заплавних землях в усіх районах Лісостепу під зяблеву оранку можна вносити лише амі­ачні форми азотних добрив, а нітратні — під весняну передпосівну куль­тивацію перед сівбою ярих культур та в підживлення.

Фосфорно-калійні добрива найкраще давати під оранку. Для підви­щення ефективності фосфатів на кислих грунтах треба уникати внесення їх разом із вапном в один і той же шар грунту. Ефективність калійних добрив помітно зростає при вапнуванні кислих грунтів.

При недостатньому внесенні основного добрива під цукрові буряки за будь-яких умов добрий ефект дає внесення мінеральних добрив у рядки одночасно з сівбою. Обов’язковим агрозаходом рядкове застосу­вання добрив повинно бути тоді, коли під якісь культури сівозміни основне добриво не вносили.

Підживлення культур у сівозміні найбільш доцільне при недостат­ньому або неповному внесенні основного добрива. Необхідною умовою ефективного використання добрив при підживленні є збереження вологи в грунті. Найефективніше підживлення в районах достатнього і нестій­кого зволоження, а також на легких за механічним складом грунтах, при близькому заляганні підгрунтових вод та на заплавних землях, тобто там, де поживні речовини при основному удобренні можуть бути вимиті талими водами. В районах недостатнього зволоження на пере­важній більшості грунтів, а в підзоні нестійкого зволоження на чорно­земах та інших грунтах важкого механічного складу підживлення менш ефективне, ніж застосування добрив до сівби або в рядки під час сівби.

У системі удобрення сільськогосподарських культур треба передбачати вапнування кислих та слабокислих грунтів один раз за ротацію сіво­зміни.

На солонцюватих грунтах і солонцях один раз протягом 8—10 років вносять сиромелений гіпс у полі чорного пару під озимі, які є попе­редником цукрових буряків, або безпосередньо під буряки чи горох. У полях, які гіпсують, кожні 2—3 роки вносять 25—ЗО т/га гною.

На змитих грунтах фосфорно-калійні добрива у повній нормі вносять під оранку. Для запобігання частковому вимиванню азоту з орного шару за осінньо-зимово-веснянин період норму азотних добрив на еро­дованих схилових землях доцільно вносити у декілька прийомів. Під озимі до сівби дають 50—60 % повної норми, а решту (40—50 %) у ранньовесняне підживлення по мерзлоталому грунту. Під ярі культури аміачні азотні добрива застосовують під зяблеву оранку, а нітратні —■ навесні під передпосівну культивацію. Просапні культури й багаторічні злакові трави протягом вегетації кілька разів підживлюють азотними добривами, використовуючи певну частину повної їх норми.

На змитих грунтах норми мінеральних добрив збільшують, зокрема азотних на слабозмитих під озимі, ярі колосові та кукурудзу — на 20 %, під цукрові буряки й картоплю — на 15 і фосфорних під картоплю — на 12—15 %; на середньо - та дуже змитих грунтах норми азотно-фос­форних добрив також збільшують на 40—50 %, а норму гною — у два рази.

Полісся. Система удобрення у сівозмінах складається із таких го­ловних ланок: внесення органічних і мінеральних добрив, мікродобрив,

70. Орієнтовна схема розподілу добрив у 8-пільній польовій сівозміні на дерново-підзолистих грунтах у господарствах картопляно-льоново-зеркового напряму з розвинутим тваринництвом (Полісся)

71. Орієнтовна схема розподілу добрив у 9-пільній польовій сівозміні на дерново-підзолистих грунтах у господарствах, що спеціалізуються на виробництві молока і м’яса великої рогатої худоби (Полісся)

72. Орієнтовна схема розподілу добрив у 7-пільній польовій сівозміні на дерново-підзолистих глинисто-піщаних грунтах у господарствах зерно-картопляного напряму (Полісся)