Cправочник агронома

Органічні добрива

Гній. Залежно від способів утримання худоби одержують підстилко­вий або безпідстилковий напіврідкий (вологістю до 90 %) та рідкий (вологістю понад 90 %) гній. Перший складається з твердих і рідких виділень тварин та підстилки, а другий в основному з твердих і рідких виділень тварин та води.

Тверді й рідкі виділення містять майже всі зольні елементи і азот, що були в кормах до їх перетравлення тваринами. Доведено, що вміст сухих речовин корму, який пройшов через організм худоби, зменшує­ться вдвоє, а азот і зольні елементи майже повністю виділяються з організму.

Отже, кількість і якість гною у великій мірі залежить від згодову­ваних кормів, видів і віку тварин, типу годівлі, тривалості стійлового періоду, способів утримання та технології нагромадження (табл. 25).

Для підстилки в тваринницьких приміщеннях і в загонах викори­стовують в основному подрібнену солому і торфокришку, рідше листки, хвою, тирсу бадилля картоплі та інші, що мають різну вбирну здатність і хімічний склад (табл. 26).

Низинний торф на підстилку великій рогатій худобі потрібно засто­совувати разом з подрібненою соломою. До 3—4 кг торфу вологістю 35—45 % додають 0,5—1 кг соломи.

Хімічний склад свіжого гною залежить від виду тварин, підстилки і кормів (табл. 27).

При зберіганні підстилкового гною у буртах або гноєсховищах під впливом мікробіологічних процесів він розкладається, у бурті залежно від часу зберігання піднімається температура (табл. 28).

Молібденовоки - слий амоній (молібдат амо­нію)

Молібдат амо-

нію-натрію

Молібденовий

суперфосфат

Сірчанокислий

цинк

ПМУ-7 (полі- мікродобриво) — побічний про­дукт виробниц­тва цинкових білил

Сірчанокислий

кобальт

Залізний купо­рос

Хелатні сполу - ки-комплексони: комплекси за­ліза з дієти - лентриамін- пентаоцтовою кислотою Fe - ДТПО, ком­плекси залі­за з поліети - лен-поліамін - поліоцтовою кислотою Fe-ПППО

54 Дерново-підзо - Бобові й зернові листі, сірі лісо - культури, капуста, ві, чорноземи салат, цукрові бу - вилугувані. По - ряки, гречка, льон, треба в моліб - овочеві культури дені при внесен­ні нітратних добрив збільшу­ється, при вап­нуванні — змен­шується

Те саме

36 0,1—0,2 22,8

Карбонатні й грунти з низь­ким вмістом ру­хомого цинку

25,0 Те саме

Чорноземи, дер­ново-підзолисті вапновані та легкі піщані грунти

Карбонатні н дуже вапновані грунти з низь­ким вмістом ру­хомого заліза

Те саме

21,0

Різними способами в грунт

(1—3 кг/га), а та­кож при передпо­сівній обробці на­сіння для дрібно­насінних культур 1 л розчину на гек - тарну норму, а для крупнонасінних —

2—3 л/га Те саме

закореневе піджив­лення; у грунт 100—200 г під де­рево або 50—100 г під кущ

Внесення в грунт під плодові дерева і виноград І0— —100 г на кущ або дерево; дво - або триразове позакоре­неве підживлення 0,15 %-ними розчи­нами комплексонів груші, черешні, сли­ви, хмелю

24. Рекомендований вміст мікроелементів у простих та комплексних добривах

(Потатуєва Ю. А., 1979)

25. Середня кількість екскрементів, які виділяються різними за віком групами тварин (дані НД] тваринництва Лісостепу та Полісся)

Швидкість розкладу органічної речовини гною залежить і від умов зволоження: найбільш інтенсивно вій розкладається при вологості 60— 75 %. Особливо на розклад гною впливає аерація. Чим більше кисню повітря надходить у бурт, тим інтенсивніше і при вищій температурі він розкладається, що призводить до знезаражування його від личинок і яєць гельмінтів та патогенної мікрофлори. Аерацію й температуру гною можна легко регулювати розмірами буртів та їх ущільненням. При нещільному укладанні гною в бурти завширшки до 3 м досягається аеробний (гарячий) і навпаки, при щільному укладанні добре зволоже­ного гною в бурти завширшки 3—4 м і заввишки 1,5—2 — анаеробний (холодний) спосіб зберігання.

28. Температура гною при зберіганні в буртах, град.

TOC o "1-5" h z Великої рогатої ху­доби 5 15 25 35 42 40 40 20 10 10 9

Кінський 5 50 75 55 25 24 22 20 18 17 15

Овечий 5 35 50 65 40 20 18 18 17 16 15

У гноєсховищах при холодному способі зберігання різко зменшуються втрати азоту й органічної речовини, більше азоту залишається в доступ­них для рослин сполуках. При поєднанні торфової підстилки з ущіль­неним укладанням гною зменшуються втрати азоту й органічної речови­ни більш як у два рази. Це спостерігається і при перекладанні шару гною шаром торфу.

При холодному способі зберігання гною значно менше нагромаджу - єтся гноївки. Враховуючи необхідність знезаражування гною і знищення насіння бур’янів, доцільнішим способом зберігання є гаряче-холодний. За ступенем розкладу розрізняють чотири види гною, виготовленого на солом’яній підстилці.

Свіокий, слаборозкладений гній. Солома ще зберігає жовтий колір і міцність. Водна витяжка з такою гною червоно-жовта або зеленувата.

Напівперепрілий гній. Солома має темно-коричневий колір. Водна ви­тяжка густа, чорна.

Перепрілий гній являє собою однорідну чорну масу, в якій по зов­нішньому вигляду непомітні окремі соломини. Водна витяжка безколірна.

Перегній — пухка темна, землиста маса. Водна витяжка безколірна.

Зміну вмісту органічної речовини, азоту і фосфору в гної внаслідок його розкладу наведено в таблиці 29.

Доводити гній до перегною нераціонально. Це не підвищує його ефективності, а лише призводить до загальних втрат органічної маси й азоту.

Середній вихід напівперепрілого гною від різних видів тварин при рекомендованих (табл. ЗО) нормах підстилки залежить від тривалості стійлового періоду (табл. 31).

Вихід підстилкового гною визначають за формулою:

Д=(-|- + п).4, (6)

де Д — кількість гною, т; К — кількість сухої речовини корму, згодова­ного худобі; П —• кількість сухої речовини підстилки, т; 4 — коефіцієнт для переведення сухої речовини до 75 %-ної вологості гною.

Але на практиці важко враховувати всі згодовані тваринам корми і підстилку в перерахунку на суху речовину, особливо коли згодовують зелені корми або випасають. Український НДІ грунтознавства і агро­хімії вихід підстилкового чи безпідстилкового гною пропонує визначати за кількістю твердих і рідких виділень тварин в перерахунку на умовну

голову (див. табл. 25), до яких додається суха маса витраченої під­стилки або добавленої технологічної води при безпідстилковому утри­манні тварин і віднімаються втрати маси при зберіганні гною. Трива­лість стійлового періоду в кожному конкретному господарстві залежить від способу утримання тварин. Наприклад, якщо вихід гною на умовну голову великої рогатої худоби становить 55 кг за добу при фактичному стійловому періоді 200 днів у тваринницьких приміщеннях, 100 у заго­нах біля ферм і 65 днів у літніх таборах при щодобовій масі підстилки 5 кг, загальний вихід гною на умовну голову становитиме: (55 + 5) X (200+ 65

+ 100+ —і —20 % (втрати при зберіганні) = 15,5 т.

Вихід безпідстилкового гною при самотічних системах гноєвидалення зростає на 20—ЗО % за рахунок води, що потрапила в гній при очищенні цриміщень, підмиванні вим’я, митті годівниць та підтіканні автопоїлок. Вологість такого гною 91—92 %.

Дальше розведення гною водою небажане, оскільки це значно збіль­шує потребу в ємкостях для зберігання та в транспортних засобах для вивезення в поле. При розведенні суміші калу й сечі водою до вказаної нижче вологості об’єм рідкого гною збільшується:

Вологість гною, % 90 92 94 95 96 97 98

Об’єм, % 100 125 167 200 250 333 500

Розведення безпідстилкового гною водою відповідно змінює 1 його хімічний склад (табл. 32).

Перед удобренням культур рідкий гній бажано розділяти на тверду й рідку фракції за допомогою спеціальних установок або у відстій­никах.

Після тривалого зберігання рідкої фракції у ставках-нагромаджува - чах (протягом 1—2 років) відбувається відстоювання, або так зване освітлення, яке призводить до зменшення загального вмісту поживних елементів, здебільшого в результаті осідання і анаеробного розкладу Органічних речовин (табл. 33).

Компости. Використання гною для приготування компостів різко збільшує кількість органічних добрив. Одним з найпоширеніших компо­нентів для виготовлення торфо-гпонових компостів є торф. Види торфу різняться за ботанічним складом рослин, з яких вони утворились, сту­пенем розкладу, зольністю та вмістом поживних речовин (табл. 34).

Вміст золи у торфах коливається від 5—10 до 50 %. Якість її буває різною: в одному випадку зольність визначається вмістом піску або глини, в іншому наявністю фосфору чи вапна, у третьому — заліза та амонію (охристі торфи). Калію в торфах дуже мало. Вміст азоту не­рідко досягає 3—3,5 %, але він знаходиться у важкозасвоюваних для рослин сполуках і переходить у легко засвоювані під впливом біологіч­них процесів дуже повільно. Тому застосовувати торф у чистому вигляді для удобрення сільськогосподарських культур не рекомендується.

Фосфору у торфах мало, за винятком вівіанітових, де вміст його

5— 20 °/о. Для удобрення такий торф використовують у чистому вигляді без попереднього компостування; перед внесенням у грунт вівіанітовий торф тільки провітрюють і подрібнюють. За ефективністю він наближає­ться до фосфоритного борошна.

Торф із значним вмістом вапна насамперед використовують для вапнування кислих підзолистих та опідзолених грунтів, а слабо - і се -

редньорозкладений з помірною зольністю — для підстилки худобі на ви­гульних майданчиках та для приготування компостів.

Компостують торф з гноєм, сечею, фекалієм, осадами міських стічних вод тощо. Строк компостування 3—6 місяців. Слаборозкладений торф компостують довше. Найкраще компости закладати влітку. Біологічні процеси активніше відбуваються в компостних купах завширшки 2,5— З м, заввишки 1,5—2 і завдовжки не менше 5 м при вологості 60—70 %. Необхідну вологість компонентів підтримують за допомогою гноївки, сечі та рідкого гною.

Найчастіше в колгоспах і радгоспах готують торфо-гнойові компости. Для цього на межах полів, які будуть удобрюватись, спочатку наси­пають на землю шар (25—ЗО см) подрібненого підсушеного торфу, по­верх укладають такий самий або вдвоє менший шар гною, потім знову шар торфу і так поки висота купи не досягне 1,5—2 м. Зверху обов’яз­ково вкладають шар торфу завтовшки 20 см, щоб запобігти втратам азоту. Для компостування використовують тільки свіжий гній. У ком - постах із свіжого підстилкового або малорозбавленого водою безпід­стилкового гною добре зберігаються поживні речовини.

Щоб компости не промерзали взимку, бурти закладають на очищених від снігу місцях. При виготовленні компостів узимку або довгостроково­му компостуванні беруть приблизно однакову за масою кількість торфу і свіжого гною. Влітку при компостуванні торфу з гноєм протягом трьох-чотирьох місяців на одну частину гною дають не більше двох частин торфу (табл. 35). Щоб вологість компосту була 60—70 %, його

періодично поливають гноївкою або рідким гноєм і перемішують буль­дозером. Добре приготовлені торфо-гнойові компости за ефективністю майже рівноцінні підстилковому гною і вносять їх у таких самих нор­мах, як і гній.

До торфу під час компостування з гноєм додають попіл або фосфо­ритне борошно. Це стимулює мікробіологічні процеси, прискорює роз­клад органічної речовини та підвищує доступність фосфору фосфоритно­го борошна для рослин.

До дуже кислих торфів для зниження кислотності, крім фосфорит­ного борошна, додають ще й 2—5 % вапна.

Для підстилки і виготовлення компостів торф заготовляють пошаро­во-поверхневим способом. При цьому одержують торф (кришку) з вологістю близько 60 %, який краще перемішується з іншими органічни­ми матеріалами й мінеральними добавками.

Торф вологістю нижче 50 % використовують для підстилки і приго­тування компостів з рідким гноєм чи гноївкою. Техніка приготування таких компостів проста: укладений шар (30—40 см) торфу заливають

свіжим рідким гноєм до вологості суміші 70—80 %, потім кладуть шар сухого торфу і знову заливають рідким гноєм або рідкою його фракцією. Висота штабеля 1,5—2 м, ширина — 3—4 м, а довжина довільна.

Так само готують компости з соломи та рідкого гною чи його рідкої фракції. При цьому ретельно стежать за вологістю компосту та його температурою. Цей компост частіше зволожують рідким гноєм і періо­дично (раз в 1—2 місяці) перемішують бульдозером, перекладаючи його з місця на місце, що забезпечує термобіологічне знезараження рідкого гною і раціональне його використання.

Щоб збільшити кількість органічних добрив, треба виготовляти ком­пости з різноманітних сільськогосподарських залишків, осаду міських стічних вод та сміття. До цих компостів слід додавати багату на пере­гній землю або торф, а також свіжий підстилковий чи бєзпідстилковий гній і фекалії для інтенсифікації у них біологічних процесів. Для ней­тралізації кислот, що утворюються під час виготовлення компостів, не­обхідно додавати дефекат, мергель, попіл з розрахунку 1—2 % маси компосту.

Пташиний послід на поживні речовини значно багатший, ніж гній, і вони знаходяться в легкодоступних для рослин сполуках (табл. 36).

Бєзпідстилковий послід, одержуваний при клітковому утриманні кут рей, містить. 75—80 % вологи, 1 —1,5 загального азоту (із якого 60*^ 70 % сечової кислоти), 1—1,5 фосфору та 0,4 % калію, а підстилковий, одержуваний при підлоговому утриманні курей на підстилці,— відповід1 по 20—40; 2—2,4; 2,5—3 і 0,4—0,6 %. Широкі коливання хімічного скла­ду зумовлені насамперед хімічним складом корму та підстилки, типом утримання, видовим складом птиці й майже не залежать від її віку. Найпростіший і найефективніший спосіб зберігання поживних речо­вин пташиного посліду — компостування його з торфом, соломою, добре гумусованим грунтом, підстилковим гноєм та іншими сухими органічни­ми відходами сільського і міського господарства.

Компостують послід у буртах або штабелях поблизу поля, де його будуть вносити. До однієї частини посліду додають 1—3 частини орга1'- нічних відходів або гною, 2—3 % фосфоритного борошна чи суперфосфа­ту. Потім суміш зволожують рідким гноєм, гноївкою або розрідженим послідом і компостують протягом 2—4 місяців, підтримуючи оптимальну вологість у межах 60—70 %.

Рідкий послід зберігають у спеціальних послідозбірниках, куди пе­ріодично додають при перемішуванні 5—7 % суперфосфату або фосфо­ритного борошна та 2—3 % формаліну.

На деяких великих птахофабриках курячий послід сушать у барабан­них сушарках. При цьому одержують суху масу різного гранулометрич­ного складу з вмістом вологи 10—14 %, азоту 2—2,5, фосфору 2,5—З і калію 1,5—2 %.

Зелене добриво в основному застосовують на дерново-підзолистих грунтах легкого механічного складу. Для цього використовують переваж­но бобові культури, які за допомогою бульбочкових бактерій засвоюють азот повітря. Приорана зелена маса збагачує грунт на азот і органічні речовини.

Залежно від кліматичних умов, типу грунтів, спеціалізації господар­ства зелене добриво використовують як самостійну форму (сівба люпи­ну в пару під озимі), проміжну (сівба після збирання основної культу­ри) і отавну (отава серадели або кормового люпину) після раннього скошування зеленої маси у фазі бутонізації. Особливо ефективні сиде­рати на Поліссі та в західних областях УРСР, де в другій половині літа випадає багато дощів і стоїть довга тепла осінь, а також на півдні в умовах зрошення.

Зелена маса люпину та серадели містить майже таку саму кількість азоту, як гній середньої якості, а за вмістом фосфору та калію значно поступається (табл. 37).

Післяжнивні посіви сидератів мають велике значення також в ово­чевих сівозмінах, де багато культур, які рано звільняють поле: редиска, рання капуста, ранні огірки тощо. Після них і рекомендується вирощу­вати післяжнивні культури на зелене добриво.